Як виконавча директорка ГО Центр UA стала телеведучою – і що надає сили у кожній сфері, з їхніми непростими викликами? Поговоривши з Інною, ми дістали цілих п’ять ``розділів`` цікавих роздумів, досвідів та порад.
Про складні розмови
«Складна розмова» [ток-шоу у стилі hard-talk на UA:Перший – ред.] – це для мене професійний і особистий виклик. Я не журналістка, і сама програма не експертна, а розмовляти просто завжди складніше. За 26 хвилин я намагаюся розкрити мотивацію людини. Чому вона ухвалювала такі чи інші рішення.
Ми говоримо про особисті вибори і цінності, розвиток кар’єри. Відштовхуємося не від останніх новин: важливіший шлях людини й її погляди. Ми дуже ретельно готуємося, тестуємо кожне питання в команді – чи це не вихід за рамки етичних стандартів Суспільного, щоб передача не стала жовтою.
Дуже хочеться, щоб глядачі отримали від програми щирість, і цього можна досягти через несподівані запитання, прості чи глибокі. Друге завдання – щоб на персонажа подивилися з іншого боку. Усі можуть знати, що перед ними відомий політик, але бути не в курсі, що він захоплюється вирощуванням диких рослин: це доповнює портрет людини.
Як обираємо гостей? Суперкласне питання. Є критерій впізнаваності або значущого життєвого шляху. Наприклад, про науковця або науковицю знають лише у вузькому колі – але там він або вона є відомі. Ми «знайомимося» з ними, перекопуючи тонни матеріалів. Інколи здається, що вже знаєш навіть як вони будуть відповідати, чуєш у голові голос.
У першому сезоні ми здебільшого говорили з нинішніми політиками, намагалися запрошувати «мастодонтів». Але часто вони на складні питання намагаються відбуватися слоганами, поверхневими думками без глибокої рефлексії. Для мене було відкриттям, що політики, які за Януковича були на керівних місцях, мають набагато більше що сказати, і з ними цікаво спілкуватися.
По-перше, вони можуть дозволити собі цей рівень відвертості. По-друге, вони вже відрефлексували втрачені посади, тому можуть говорити сміливіше, гостріше – на відміну від тих, хто відбивається: «Зрада! Ми робимо все, що можемо! Нам нічого не вдається!» Мало змісту в таких заявах. У другому сезоні хочемо спілкуватися не лише з політиками, а з письменниками, з музикантами, з людьми інших професій, щоб давати більше поживи для розуму.
Коли гість говорить те, з чим категорично незгодна, вмикаю професіоналізм. Намагаюся бути максимально стриманою, хоча інколи кажуть, що в очах все читається. Але це моя задача як ведучої: показати гостей через їхні ж відповіді на об’єктивні питання. Щоб висновок кожен зробив для себе сам. Я в собі це треную. Це важко, але тоді ти не піддаєшся на провокації.
А вони часто є. Були гості, від яких я навіть відчувала посягання на себе як на жінку. Старі загравання, але зараз у моїй системі координат це sexual harrassment. Перед ефіром, інколи в ефірі собі дозволяють сексистські жарти… Ти намагаєшся бути за все це вищою – і власне, це має спонукати глядача до того, щоб він сам дійшов висновку щодо героя.
Про сексизм, суспільний тиск та фемінітиви
Сексизм, з яким ми стикаємося – це дійсно важлива тема. В нашій організації [Центр UA – ред.] немає гендерних проектів, але цю цінність – гендерної рівності – ми вплітаємо у кожен проект, тому що в це віримо.
Серйозна проблема у тому, що сильні й успішні жінки, яким вдалося все, вважають, що проблеми сексизму немає. Вони ж змогли – значить, усі можуть. Вони не згадують, що зазвичай у перші роки кар’єри у тебе немає імені, ти «дєвочка». Те, що є різні зарплатні ставки, різні вимоги до зовнішності, різні суспільні очікування. Тобі 31, і в тебе немає чоловіка й дітей – та ти ж невдаха! Щодо чоловіків – те саме. У тебе немає машини у 35 – та ти лузер! У тебе немає спортивного тіла? Навряд чи хто на тебе поведеться. Тиск суспільства на всі гендери вже сприймається як «білий шум», щось звичне, з чим не треба боротися.
Я вважаю – боротися треба. І тому в усіх середовищах, коли бачу якісь сексистські твердження, жарти – я про них заявляю. Спочатку дратуються або говорять: «Ти шо, тоже із етіх?» – «Із какіх?» А потім самі починають звертати увагу і виправлятися. Навіть коли я не змінюю ціннісно установку людей, з якими спілкуюся, щодо рівності, недискримінації, – то вони хоча б уже розуміють трошечки, що це не комільфо і треба вдавати, що ти вже на іншому рівні розвитку. Хоча глибинні речі не змінюються швидко.
Повага, рівність для мене були завжди важливі. Позицію щодо гендеру я почала проявляти років 5 тому, після того, як Наталка Соколенко, яка працювала в нашій команді, стала вживати фемінітиви. Ми поговорили, і я замислилася: українська мова дійсно дозволяє підкреслити роль кожного гендеру в професійних здобутках. Вона багатша, ніж англійська, в якій немає гендерних ознак, ніж російська, в якій вони є для кількох професій. Українська дозволяє це, й я почала це робити. Спочатку було складнувато. А потім так органічно… І я вже навіть про це не замислююсь.
Зазвичай гендерні дискусії відкривають глибинні цінності людини, суспільства. Я була у різних середовищах, де змішуються представники бізнесу, громадського сектору і журналістики. Я побачила, який все це дрімучий ліс, у мене все всередині закипіло… Іскри з очей! Лідери з усіх секторів далекі від розуміння гендерних ролей і того тиску, який чиниться на гендери. Тепер менше дратуюся, більше шукаю змістовних аргументів.
Я не люблю слово «толерантність». Воно вказує на те, що ти ніби щось стримуєш. Контролюєш щось, що накипає всередині. І може колись «прорвати». Слово «повага» для мене набагато більше. У ньому є щирість.
Про лідерство та відповідальність
Не можу про себе сказати, лідерка я чи ні. Треба питати у команди. Люди, яких я вважаю лідерами – це спільна ціннісна платформа, це щире долучення до справи, людська і професійна мудрість. Лідер у моєму розумінні є уважним або уважною до інших – і намагається розвивати і людей, а не лише себе. Водночас, це не жертовна фігура. Коли щиро щось робиш, допомагаєш іншим – це насправді абсолютно не віднімає, навпаки, – наповнює.
Були моменти, коли відповідальність брати не хотілося, та це етап дорослішання. Він наступає не у всіх, але якщо наступає – то дає шанс для розвитку. Для мене це сталося в період Майдану. Коли колеги розійшлися по інших фронтах робіт. І ти розумієш, що в кожного вистачає своїх зон відповідальності, а цей фронт відкритий, – просто береш і робиш. І тоді я відчула важливий прорив. Ти не замислюєшся, страшно це чи не страшно. Ти це робиш або ти це не робиш. Ти або визнаєш, що ти слабкий, або ризикуєш спробувати. Не ризикувати пробувати, пливти як деревина за течією – це, як на мене, погано. Тому я зробила вибір: брати і робити – і дивитися, що з цього вийде.
Звісно, страхи потрібно проговорювати, розуміти і «ділити слона на шматочки». У кожного свої причини боятися. Однією з них, можливо, є перфекціонізм. Він може заганяти у важкі стани. Я з ним борюся міркою Do Your Best. Сьогодні твій результат може бути такої якості, але це твій найкращий результат на сьогодні. Через місяць він відрізнятиметься, але це знову буде найкращий результат на сьогодні. Це явно не межа твоїх здібностей. Тому кожного разу роби your best. Ти це відчуєш. Коли сумління, твій внутрішній контролер, підказує: ти виклалася або схалтурила, ти з собою щира чи ні?
Про вигорання, себе та книжки
У нас у команді були люди, які на співбесідах вражали рішучістю, горіли – і за два місяці опускали руки. Не казали про свої проблеми, замикалися з ними наодинці й заганяли себе у важкий стан. І в більшості випадків ми прощалися.
Вигорання – хвороба двадцять першого століття. І вона більше розвинена саме у громадському секторі. Якщо емоційне вигорання є, наприклад, у бізнес-середовищі, людина шукає додаткову реалізацію в інших сферах. І часто знаходить волонтерство, благодійність, роль у громаді. А якщо ти і так постійно працюєш з цим…
Коли розчаровуєшся або втомлюєшся – не можеш нікуди втекти. Тому воно таке страшне, таке поширене. Але, думаю, секрет такий самий: знайти іншу сферу, яка буде тебе підсилювати. І я прийняла запрошення спробувати себе на телебаченні частково і з цією метою. Цей виклик, професійний і особистий, давав мені натхнення інвестувати в те, що виснажує, у ті складні задачі, над якими працює Центр UA. Я брала від цього енергію і підсилювала себе.
Крім того, варто трохи виходити з кола свого спілкування. Я захоплююся філософією, мені пощастило бути випускницею кількох лідерських програм, і ми з моїми «одногрупниками» можемо зустрічатися й обговорювати, наприклад, тему мистецтва і влади, влаштовуючи психологічне розвантаження.
Я читаю багато. У січні на канікулах прочитала три книжки. Художня – «Сіддгартга» Гессе, а ще «Вибух популізму» і Walking in the Woods Брайсона. А зараз читаю одну художню книжку і одну нон-фікшн. Художня – це «Дюна», а нехудожня – популярна психологія, розмови з літнім професором про сенс життя, як він його бачить.
«Художку» не хотілося читати останні років п’ять. Не хотілося втрачати час… Я сприймала таке читання не як збагачення себе, а як витрачання сил на чужі фантазії. Я думала, що можу створювати свої фантазії, а в книжках потребую якихось цікавих, корисних даних: історія, наука, економіка, реформи, біографії… Обожнюю біографії! Нон-фікшн дає сценарії, щоб розуміти, куди рухатись. Там можна шукати відповіді щодо причин, чому відбуваються певні події, і якими можуть бути варіанти наслідків.
У «Дюні» приваблює масштабність вигаданого світу і здібність автора продумати все у таких деталях. А ще вона спонукає замислитись про якісь базові речі, які ми сприймаємо як належне. Наприклад, воду, природу – те, що важливо, але чим здебільшого нехтують й неекономно використовують.
Що я раджу почитати? Узагальнююча «книжка про все» – це «Людина розумна» Харарі. Тут розповідається і про людину, і про суспільство, і про різні інститути, як то гроші, релігія… У ній можна знайти те, в що потім захочеш зануритись. Сформувати власну точку зору. Приклад надихаючої літератури – це «Людина в пошуках справжнього сенсу» Франкла. А відомості про суспільство розкидані в різних творах, від Фуко до Норта з його «Насильством і порядком».
Я обожнюю читати до сигналу будильника, якщо прокидаюся раніше. У вихідний можу навіть не встати за чаєм – відкриваю книжку. У будень збираюся на роботу. Намагаюся останнім часом більше піклуватися про здоров’я і фізичну форму, втрачені за рік відряджень. Тому тепер правильно харчуюся – і це така медитація: наготувати рюкзак їжі для п’яти прийомів. Їду на роботу громадським транспортом, де встигаю відповісти на перші мейли. Потім робота.
Хотілося б уникати більше двох зустрічей на день. Але буває і по шість, і жодну не можеш скасувати, хоча знаєш, що це неефективно: не встигаєш попрацювати над стратегічними завданнями. Не вистачає сил. Але працюєш-працюєш-працюєш, і все так класно! Такі люди! Такі задачі! І все так супер!
Не виходиш навіть на обід. Оскільки я готую для себе їжу – дивись пункт перший – то я з тих, хто їсть наодинці. На робочому місці! Потім найчастіше їду додому. Спілкування з колегами вистачає, і на вихідних думаєш: та ні, нікуди не поїду! Увечері займаюсь спортом, слухаю музику, роблю хатні справи, читаю й сплю. Останнім часом все дуже банально.
Про активізм
Я починала кар’єру у зв’язках із громадськістю ще студенткою. Це була школа життя і професійна школа, аж поки я не зрозуміла, що навіть в агенції, що дотримується етичних стандартів, українські реалії диктують своє. Ти недоговорюєш частину правди. Навіть якщо не брешеш, ти змушений подавати інформацію в певному світлі.
Ти отримував британську освіту [Інна навчалася за програмою Chartered Institute of Public Relations в Україні – ред.] за одними стандартами – там інакше вчать говорити про свої проблеми, кризи, там інші засади прозорості, яка в їх розумінні довгостроково нівелює ризики… А у наших реаліях це жорстка і доволі брудна сфера. Ти можеш намагатися обирати красиві проекти, корпоративну соціальну відповідальність… Але коли починаєш думати, звідки у клієнта ці гроші… Задаєш собі питання: тобі з цим о’кей чи ні?
Я собі сказала, що більш не хочу такої напів-правди. І пішла працювати до Центру UA саме тому, що хотіла реалізувати себе як громадянка. Хотілося бути стовідсотково щирою і викладатися. І я це знайшла. Третій сектор, громадянське суспільство – це така сфера, де ти можеш вкладати максимум професійних знань і уникати конфліктів цінностей. Тому я тут.
Коли ж більшість людей почне вважати, що їхня хата не з краю, тоді я, мабуть, влаштуюся доглядачем маяка на острові. Буду читати книжки. І вирощувати квіти. І робити з них букети.
